УНІВЕРСИТЕТ МЕДИЦИНИ ТА СОЦІАЛЬНИХ НАУК
Тема заходу: Актуальні проблеми гігієнічного нормування, сучасного адміністративного менеджменту, профілактики, діагностики та лікування захворювань і екологічно зумовлених станів в умовах воєнного стану
Дата проведення: 24 квітня 2026 року
Формат: змішаний (офлайн — м. Харків, вул. Садова, 4 / онлайн)
Університет медицини та соціальних наук проводить науково-практичну конференцію з міжнародною участю «Людина, довкілля і війна: медичний вимір», присвячену актуальним викликам сучасної медицини в умовах воєнного часу.
До участі запрошуються:
Учасники отримають:
Передбачено:
Можливі варіанти участі:
Офлайн-частина конференції у місті Харків (вул. Садова, 4) проходитиме з дотриманням усіх вимог безпеки та забезпеченням доступу до укриття.
Реєстрація на конференцію за посиланням:
УДК 930.85:008
Алла Лантух,
Вікторія Остапенко,
ПЗВО «Університет медицини та соціальних наук»
м. Харків, Україна
ІНТЕРАКЦІЯ ЛІКАРЯ І ПАЦІЄНТА: ЕТИЧНИЙ АСПЕКТ
Анотація. У статті доведено, що відносини між лікарем і пацієнтом формуються на етичних засадах. Витоки цього сягають часів Гіппократа. Звернено увагу на те, що саме цей давньогрецький цілитель, лікар та філософ, відокремив медицину від містики, заклав підґрунтя наукового підходу, систематизував знання та сформулював етичні принципи лікаря, об’єднані у «Клятві Гіппократа». Зазначено, що клятва Гіппократа та значення її для сучасної культури полягає у тому, що у ній надано уявлення про медицину як професію. Проведена паралель між моральними норми, якими керуються у своїй повсякденній діяльності особистості та моральними нормами, якими керується лікар, щодо своїх пацієнтів. Зазначено, що вища медична школа повинна тиражувати ці моральні норми щодо інтеракції лікаря і пацієнта.
Ключові слова: лікар, пацієнт, медична етика, клятва Гіппократа, вища медична школа.
Структура моралі багатоелементна. Це етичні принципи середнього рівня, такі як принципи автономії, милосердя, справедливості, принцип «не зашкодь». Ці принципи відносяться до середнього рівня, оскільки вони носять менш загальний характер, ніж етичні теорії, наприклад, кантіанство або утилітаризм, але більш загальний, ніж моральні правила. У межах медичної етики виділяють такі права особистості, як право на життя, право на інформацію про своє здоров’я, право на зберігання особистісної таємниці.
Згідно моральної філософії, наслідки повинні відповідати правильності або помилковості вчинків суб’єкта. Проте питання про те, які наслідки є правильними, до цього часу залишаються предметом етичних дискусій. Представники гедонізму та утилітаризму ототожнюють «вірні» наслідки з задоволенням або щастям особистості, представники інших етичних теорій – з задоволенням, що отримують від раціонального вибору, або з «об’єктивним добробутом» суб’єкта. Велике значення у структурі моральних цінностей мають рольові зобов’язання, такі як зобов’язання надавати необхідну медичну допомогу, зберігати лікарську таємницю, проявляти милосердя по відношенню до людського плоду тощо.
На думку науковця С. Stronga традиційні етичні теорії не здатні відповісти на питання, що виникли у практиці сучасної медицини [4]. У межах кантівського вчення про мораль центральною є ідея про те, що іншу людину слід розглядати як ціль, а не як засіб. Цей принцип, або категоричний імператив, неможна порушувати ні при яких умовах. Проте серйозні труднощі виникають тоді, коли суб’єкт (лікар) знаходиться перед вибором із декілька взаємовиключних один одного варіантів можливих дій, кожний із яких є його професійним обов’язком. Все це означає, що такі традиційні етичні теорії, як кантіанство, утилітаризм, теорія контракту, повинні бути конструктивно доповнені у відповідності з новими вимогами, що змінилися.
Історична ретроспектива свідчить про те, що якщо звернутися до особистості Гіппократа, то слід відмітити, що саме цей давньогрецький цілитель, лікар та філософ, відокремив медицину від містики, заклав основи наукового підходу, систематизував знання та сформулював етичні принципи лікаря, об’єднані у «Клятві Гіппократа». Клятва Гіппократа та значення її для сучасної культури полягає у тому, що у ній надано уявлення про медицину як професію.
В обов’язки лікаря входила багатофункціональність його роботи: працювати на благо пацієнта; по можливості, не спричиняти йому болі; не давати ліків, які здатні спричинити смерть; не використовувати своє положення у корисних цілях, наприклад, у цілях сексуального зваблення; зберігати секрети своїх пацієнтів тощо [3].
Дослідник Е. Matthews визначає професію як заняття, яке повинно забезпечити добробут, що необхідний для нормального людського буття. Він визначає медицину в якості професійної парадигми, оскільки користь, яку вона надає, є першою необхідністю [2]. Лікар приймає на себе обов’язок надавати пацієнту допомогу навіть у збиток власним інтересам, а пацієнт, у свою чергу, зобов’язаний довіряти своєму лікарю.
Цікаво, що поряд з клятвою Гіппократа дослідник Е. Matthews висуває нову декларацію, згідно з якою випускник медичного учбового закладу зобов’язаний використовувати свої знання і здібності на користь усіх своїх пацієнтів і суспільства в цілому, у своїй діяльності суворо дотримуються традицій медичної професії і не роблять нічого такого, що було б несумісне із цими традиціями. І як підкреслює науковець, що він не згодний з клятвою Гіппократа у тій її частині, що стосується замкненості представників цієї медичної школи, яка порівнюється із замкнутістю масонських лож [2].
Медицина сьогодні на усіх рівнях стає все більше груповим видом діяльності. Лікарі працюють разом з медичними сестрами, нянечками та іншими представниками, пов’язаних з медичною професією. У той же час відносини між лікарем і пацієнтом стають усе менш особистісними. Лікар уже не у змозі зберігати у своїй пам’яті ім’я своїх пацієнтів, їхній образ життя, їхні проблеми. Так що лікар не може говорити про своїх пацієнтів «мої пацієнти», а пацієнти про лікаря – «мій лікар». Лікар все більше стає без особистим гарантом забезпечення медичної допомоги. Цьому сприяє все більш зростаючий технологічний характер сучасної медицини. Особистість лікаря стає менш знаковою у порівнянні з можливостями технологій, які він або його команда використовує.
Медична професія здатна забезпечити людей тим, що Аристотель називав «людським добром». Це «добро» не можна ототожнювати з «моральним добром» у сучасному посткантіанському сенсі цього виразу – це лише компонент людської евдемонії. Сам Кант заперечував, що здоров’я може бути моральним добром, оскільки здорові люди можуть бути і аморальними.
Лікар зобов’язаний розглядати свою професію не тільки як засіб до існування, але і як засіб служіння людству. Не випадково зобов’язання кодексу етики, яке приймає на себе лікар, відображає не стільки інтереси представників даної професії, скільки інтереси пацієнта.
Дослідник J. Lowenstein підкреслює, що від руйнування традиційних відносин між лікарем і пацієнтом більше за все страждають пацієнти. З самого початку відносини між лікарем і пацієнтом означали дещо більше, ніж просте надання медичної допомоги. У повній мірі ці відносини проявлялися тоді, коли пацієнт знаходиться у «пограничній ситуації» між життям і смертю. У даному випадку і та, і інша сторони сповідують особливий емоційний ефект безпорадності, невизначеність та жах, що відчувають пацієнти, викликають відповідний «емоційний резонанс» у лікаря. Це «підбадьорливий» емоційний стан Аристотель кваліфікував як катарсис. Тому J. Lowenstein уважає, що подібне емоційне спілкування повинно бути складовою частиною інтеракції між лікарем і пацієнтом на етапі розвитку сучасного суспільства [1].
Таким чином, аналіз інтеракції між лікарем і пацієнтом свідчить, що вони складаються і формуються на засадах етики і спрямовані на гуманістичний вектор їх розвитку. Не дивлячись на те, що ці відносини стають менш особистісними, комплекс етичних норм визначає необхідність і цінність їх у спілкуванні між лікарем і пацієнтом. Це аксіома, яка підтверджується практикою людського буття і медичний виш у підготовці майбутніх лікарів повинний цим керуватися.
Література:
MODERN PEDAGOGICAL INNOVATIONS IN MEDICAL EDUCATION: CURRENT APPROACHES AND PERSPECTIVES FOR POST-WAR RECOVERY
Kateryna Shchokyna
Doctor of Pharmacy, professor
Frederick Amoah
Student
University of Medicine and Social ScienceKharkiv, Ukraine
kateryna.shchokyna@umss.edu.
ua
f.amoah.st@khim.edu.ua
Abstract
The paper addresses the organisation of medical education under martial law when normal delivery becomes impossible. Drawing on domestic and international experience we examine problem-based learning, case-based instruction, simulation training and digital technologies as practical responses to maintaining training quality under conditions of disruption. We conclude that systemic restructuring of the educational process is required one that reflects the realities of armed conflict and the specific workforce demands of post-war healthcare reconstruction.
Keywords: medical education, pedagogical innovation, problem-based learning, simulation training, digital technologies, martial law.
Introduction
Since February 2022, Ukrainian medical universities have had to rethink not just logistics but the substance of how clinical training is organised. Damaged buildings, relocated faculties and hospitals overwhelmed by combat casualties have made the old model educational system (lecture hall, ward round and written exam) difficult to sustain in many institutions. At the same time, the healthcare system will need a substantial well-prepared workforce for reconstruction which means the quality of training cannot simply be put on hold. This paper looks at which teaching approaches have proved workable under these conditions and why.
Problem-Based Learning, Case-Based Instruction and Simulation
Problem-based learning was never designed with wartime in mind, but its core logic gives students a clinical problem before the theory let them work out what they need to know and translates well to disrupted settings where structured lectures are harder to run consistently [3; 4, p. 535]. Students develop the habit of independent inquiry which matters when supervision is intermittent. Case-based methods work similarly: a well-constructed case from a mass-casualty scenario or a resource-limited emergency teaches students to reason across disciplines and make decisions without complete information [5, p. 56] exactly the conditions many of them will face in practice.
Simulation fills a gap that has widened considerably since 2022. Where hospital placements have been cut, suspended or redirected to trauma care that students are not yet equipped to handle simulation centres allow procedural and team training to continue. The evidence for its effectiveness in building clinical competence is solid [6, p. 52] and portable simulation equipment means training can follow students who have been displaced rather than waiting for them to return to a fixed facility.
Digital Technologies, Integration and What Follows
Online platforms were already in use before the full-scale invasion and since then they have become the default for most theoretical teaching. They work reasonably well for knowledge-based content, less so for anything requiring hands-on practice [7, p. 1183]. The practical question for most departments is not whether to use them but how to combine them sensibly with face-to-face time reserving direct contact for the things that genuinely require it: clinical reasoning, simulation and the kind of formative feedback that shapes professional judgement.
Reconstruction will require graduates who can move between specialties and work in systems that are not yet fully rebuilt [1, p. 1926]. That is a strong argument for reducing disciplinary compartmentalisation in curricula now, while there is still time to change what students encounter before they graduate. The pedagogical methods discussed here are problem-based learning, simulation and hybrid digital delivery which are not complete answers to the challenges Ukrainian medical education faces, but they are a realistic and evidence-grounded starting point.
References
Залиште заявку і ми з вами звʼяжемось найближчим часом.
